Школа майбутнього: знання чи компетентність? (про навчальний план)

Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя. Т. Шевченко. Ініціація думки. Порівняння як сутностей, так і соціальних цінностей уніфікованої та різнопрофільної шкіл тільки віднедавна постало у площину нашого практичного вибору. Тому свої перші несміливі кроки до розбудови профільної школи ми робимо у помітній залежності від традицій школи уніфікованої. Навіть експерти високого рангу бояться озвучувати, що у сутності йдеться про відмінності між школою подачі знань та школою формування компетентності. Від чого така недомовленість? - Від розуміння, що зачіпаються дві надзвичайно чуттєві для суспільства речі: перше – школа освітньої компетентності (школа інноваційних вмінь) є значно дорожчою за школу подачі формальних знань і, друге, - школа науково-культурної компетентності передбачає розділення людей за різними життєво-якісними рівнями. У сучасному світі чим більше інноваційного знання, тим більше можливостей. Суспільство-то наше звикло до зрівнялівки та звиклося зі спрощеними уявленнями як про якість життя взагалі, так і якість міжособистісних життєвих стосунків. Щодо останнього, досить звернути увагу на рівень володіння українськими школярами іноземними мовами, їхню здатність до цільових комунікацій та навики дотримання культури суспільного життя. Окрім того, за радянських часів влада не була настільки недолугою, щоб рубати "сук на якому сиділа" і розвивати особистісно-компетентні здатності школярів. До сих пір наше суспільство входження конкуренції у своє життя оцінює двояко. Одна справа, коли замість зрівнялівки працює зрозуміла усім суспільна селекція, що базується на принципі рівного для всіх доступу до МОЖЛИВОСТІ на будь-яку суспільно прийнятну самореалізацію. У незалежності від статі, спадку, соціального походження кожен знає через що необхідно пройти, щоб стати лікарем, вчителем, юристом чи слюсарем тощо. Так само усім відомо за рахунок яких відкритих механізмів діяльності та контролю за нею досягаються великі матеріальні статки. Зовсім інша справа, коли певний соціальний статус чи високі матеріальні статки досягаються такими "офіційними порядками", за котрими стоїть лише прикрите, але усім відоме шахрайство. Здавалось, що саме друге має бути абсолютно неприйнятним для молодої незалежної держави, але воно не так. Чому? - Серед нас стає все більше тих, кому випало попрацювати у західному світі. Їх зовсім не шокує розподіл громадян за різними життєво-якісними рівнями. Ніхто не тільки не обурюється, а й не дивується, наприклад тому, що посадовий оклад вчителів початкової, основної та старшої школи значно різниться. Тамтешні вчителі початкових класів не лементують: "Ми що менше працюємо ніж вчителі старшої школи?", бо якщо хочеш отримувати як вони, то здавай іспити на відповідність до більш складних науково-базисних вимог своєї шкільної дисципліни. Не так воно на пострадянських теренах: людям легше прийняти розділення суспільства внаслідок безсоромних шахрайських схем, ніж налаштувати себе на зусилля до отримання нової особистісно-суспільної продуктивності. Нам досить того, що можемо сказати: "Ми хоча й бідні, але ж зберігаємо порядність на відмінну від отих "багатих шахраїв". Тому утвердження відкритих конкурентних механізмів до якісного життя не сприймається не тільки владною меншістю, а й народною більшістю: мовляв, "все куплено і будь-які чесні намагання будуть марними". Але ж звідки така нездорова психіка? - З відсутності культурної традиції жити поза межами зрівнялівки. Ми звикли жити не досягненнями, а "отриманням", причому майже завжди у відповідності до відомого: "Усім сестрам по одній сережці". - Але ж як таке можливо: народ ходить і не помічає як його мордують та ще й сам постійно відтворює своє власне мордування?